schnapser

«О, блаженна та найпрекрасніша панно! Чиї пасма тьмяно-рудого волосся витікають з прісного річища та прямують вниз, по схилах твоїх будівель та фонтанів, урвищ та гір! Чиї руки всеохоплено спостерігають за моїми, що не спроможні навіть до вульгаризму, не те, що до доторків до тебе…»

 …Простір. Боком обернуті багацько-поверхівки. Ще достатньо сіро для сонцезахисних окулярів, якраз настільки аби їх хотіти натягнути на себе. Світла теж, якраз настільки, аби не читати й не заснути, саме на стільки щоб повіситись. Мокрота, волога підошва човгає по тротуару і прямує за бік п’яти-поверхівки. Ще на голові – навушники, в них музика. Роблю близько чотирьох кроків біля будинку як до мене доноситься приглушений крик когось зверху. Ще не встигши проїстись мені в думки, голос переривається сильним ударом, знову ж таки зверху. Цей удар трансформується у спалах в очах і секундним виключенням свідомості. Ха, я вже на землі, в присядки. Починається біль і легке паморочення з кругообертом….

 А далі свідомо виявляється, що на мене з п’ятого поверху впав, слава Богу, пластиковий балконний дашок, який не до фіксували дідусі. Навколо мене уламки дашка, не такого вже й маленького, з дерев’яними рейсами. На голові починає провиднюватись гуля і я дякую Богу, що не виявив жодних ознак струсу мозку.

Часом сниться мені, що я десь там, поза усіма маршрутами, десь на дні каламутної калюжі. Інші люди сняться мені частіше. В сусідстві зі мною й бува без мене. Карколомні небезпечні сни, ніби уривки з голлівудського екшену. Часом відчуваю холод в пальцях на ногах, певно вони (пальці) знову загубились в ліжку. Лежать собі окремо, не накриті ковдрою. Завмирає стеля і повільно починає рухатись формою хвиль. Затоплює половину кімнати і потроху виливається через кватирку. Починає ставати душно. Душно і страшно. Нічні кошмари, спотворені історії з чужих життів. Пахне травою і туманом, ностальгією за вчорашнім і ще чимось. Помічаю на столі порожню чашку і відразу стає ще гірше. Пересихає в горлі. Бажання скочити до води…все. Йду спати.